-         Традиційне питання для тренерів нашої школи. Яке місце у вашому житті займає футбол?
-         Футбол займає важливе місце не тільки в моєму житті, а й в житті моєї сім’ї. Це справа мого життя. Довгі роки я мріяв стати дитячим тренером з футболу. І коли моя мрія здійснилася, я відчув себе на своєму місці.

-         Розкажіть, будь ласка, про ваші перші кроки в футболі, як познайомилися з цим видом спорту?
-         Свої перші кроки у футболі я починав з футбольного клубу «Восход». Моїм першим тренером був, нині покійний, Валерій Володимирович Сучков. А взагалі, я з дитинства ганяв у м’яча, хоча у нашій сім’ї не було завзятих любителів футболу. Мій покійний батько займався боротьбою. Можливо, любов до спорту була закладена генетично! Юнацьку футбольну школу я закінчував все на тому ж «Восході».

-         За яких обставин ви почали тренувати дітей?
-         Тренером я став у той час, коли збанкрутів м’ясокомбінат, який опікувався нашим клубом, і приміщення нинішнього «Атлету» було занедбане, без води і опалення. Тоді в клубі були складні часи. Тренери в таких умовах довго не затримувались. Мені запропонував тренерську роботу Едуард Володимирович Філенко. Я вирішив спробувати і став тренером «Дружби».

-         У вашій тренерській кар’єрі вже був один випуск, що ви можете сказати про той час? Як можете оцінити свою працю з 1991 роком?
-         Це не зовсім достовірна інформація. Перший мій випуск – це команда 1986 року народження. Звісно, що назвати це повноцінним випуском не можна, адже хлопці потрапили до мене десь за рік-півтора до випуску. Та все одно я теж позиціоную їх, як своїх випускників. Я взяв цю групу вже після двох чи трьох тренерів. Було дуже важко. Програші по 7:0, 8:0. Потроху намагався якось виправити становище, та не вистачило часу. Хоча двоє хлопців з того випуску стали студентами інституту фізкультури, а згодом і тренерами.
Мій перший справжній випуск – хлопці  1991 року. Набирав я їх, як і водиться, маленькими школярами, а випускав у життя вже сформованими, зрілими особистостями. Разом з ними переживав перемоги та поразки, учив їх і вчився сам, переживав своє становлення, як тренера. У нас був справжній колектив, довірливі відносини, повага один до одного. На той час ми показали найкращий результат у клубі у випускний рік – 4 місце у вищій лізі. Після випуску більше половини команди 1991 року стали основним складом команди дорослих нашого клубу. Це говорить про те, що за всі наші роки футбольного життя я зумів привити їм любов до цього виду спорту, відданість цій справі. З багатьма хлопцями я й тепер підтримую дружні відносини. Ні один з них, зустрівши мене на вулиці, ні разу не відвернувся, роблячи вигляд, що не знайомий зі мною. Для тренера це не мало значить.

-         Як ви вважаєте, якими якостями має володіти прогресивний дитячий тренер в Україні?
-         Прогресивний дитячий тренер завжди повинен тримати руку на пульсі. І постійно працювати,  працювати, працювати…. Йти в ногу з часом, шукати нові підходи і методи для того, щоб підвищувати рівень нашого українського футболу, а особливо дитячого. Та й в кінці кінців, просто не розгубити прості людські цінності.

-         Три головні проблеми нашого футболу?
-         На мою думку, все очевидно. Перша проблема – це порушення простої футбольної заповіді «навчи, а потім вимагай». Дайте дітям просто грати у футбол, вчитися, удосконалювати майстерність, грати в своє задоволення, а не в дорослі ігри на результат, який ми починаємо вимагати, тільки-но дитина переступила поріг футбольної школи. Друга проблема – куди ідуть випускники футбольних шкіл? У команди майстрів потрапляють одиниці з тисяч українських хлопців. А решта просто не можуть себе реалізувати. Потрібне створення команд майстрів на базі дитячих футбольних шкіл і навпаки, щоб у спортсмена був стимул досягати вищої майстерності і не чекати, поки тебе, може, запросять на оглядини в команду майстрів, а,може, і взагалі ніколи про тебе не дізнаються. Треба добиватися більшої українізації футболу. Звичайно, це речі з розряду фантастики, та будемо сподіватися на краще. Проблема третя, і сама масштабна – відсутність пропаганди здорового способу життя, в тому числі, і занять спортом. Футбол – гра мільйонів. Та в нашій країні все тільки на папері. Як можна назвати нещадне знищення спортивних майданчиків і стадіонів, відсутність будь яких умов для тренувань навіть у відомих футбольних школах міста? Дуже прикро!

-         Я знаю, що ваша донька пішла вашим шляхом. Як ви сприймали рішення доньки бути спочатку футболісткою, а згодом і  футбольним суддею?
-         Наша дитина повинна була стати спортсменом. А вид спорту визначився в той час, коли ми почали їздити з дітьми 1991 року на спортивно-тренувальні збори. Маринка завжди була з нами і намагалася постійно конкурувати з хлопцями, можливо, не у футбольній майстерності (була ще зовсім мала), але підтягувалась на турніку більше, ніж вони. У нас в сім’ї тверда позиція – в усіх справах підтримувати один одного. Рішення доньки бути футболісткою не було для нас несподіванкою. Весь її шлях у футболі ми постійно були поряд і в усьому старалися її підтримати. І те, що ці роки вона провела не просто на вулиці, а йшла до своєї мети, ми завдячуємо саме її заняттям футболом. Сподіваємося, що скоро вона поповнить лави студентів університету фізичної культури та спорту, а згодом прийде на рідний «Атлет» працювати тренером. Суддівство – це ще один напрямок для реалізації здібностей. Але цей шлях вона повинна пройти не з нашої волі, а з своєї власної. Вибір за нею.

-         До речі про суддівство, чи тяжко вам тренувати і судити одночасно? Встигаєте на обох фронтах?
-         Всі ці роки вдавалося встигати. В суддівстві я вже майже двадцять років. Маю національну категорію. Воно прийшло в моє життя раніше, ніж тренерська робота. Коли я зрозумів, що в силу певних об’єктивних причин не можу стати  професійним футболістом, я хотів якось пов’язати своє життя з футболом. Так і став футбольним арбітром. Але це мені ніколи не заважало в тренерській роботі, а навіть деколи і допомагало.

-         Розкажіть, будь ласка, цікаву історію з вашої суддівської кар’єри?
-         Пригадується один цікавий епізод у суддівській кар’єрі. Це був 2006 рік. Мене призначили обслуговувати матч ФК Харків-«Ворскла» (Полтава). По телебаченню йшла трансляція матчу. В одному з ігрових епізодів, який відбувався в штрафній площі, було порушення, за яке повинен був призначатися 11 метровий удар. Головний арбітр не бачив цього моменту, бо був далеко від нього. І я, будучи асистентом арбітра, взяв відповідальність на себе і призначив пенальті у ворота «Ворскли», яка грала в гостях. До мене відразу побігли гравці «Ворскли» виражати невдоволення, як це звичайно буває на футбольних матчах, але після перегляду зйомок матчу правильність мого рішення остаточно підтвердилась. Я став героєм туру, на наступний день у спортивних газетах надрукували моє фото з коментарями про те, що вперше за весь час асистент арбітра вплинув на результат матчу, прийняв важливе рішення. А що саме приємне в цьому, що трансляцію матчу дивилися мої вихованці – хлопці 1991 року і по справжньому переживали за мене.

-         Про що ви мрієте? Можливо у вас є якась ціль?
-         Мрію, щоб моя донька перевершила всі ті здобутки, яких мені вдалося досягти. Мрію виховати якомога більше хороших спортсменів та добропорядних людей. А мета у мене сама проста і банальна – бути хорошим тренером, ніколи не зупинятися на досягнутому, не озиратися на минуле і не жалкувати, а йти тільки вперед.